Заставнівський район

ajax spinner
Чорний Потік

Чорний Потік

Село ЧОРНИЙ ПОТІК (0,6 тис. мешканців), що лежить в долині каньйонних виступів, відомо з 1495 року. В період австрійського та румунського панування село було власністю панів Бзових, які залишили після себе гарні спогади місцевих мешканців та декілька архітектурних пам’яток. А в околицях села знаходиться ще й природна пам'ятка – водоспад Чорнопотоцький.
Самушин

Самушин

САМУШИН (0,4 тис. мешканців) - маленьке село Заставнівського району, розташоване безпосередньо на березі Дністра. В документах Самушин вперше згадується у 1636 році, але є історичні підстави вважати, що поселення існує з 1621 року. З походженням назви села пов’язана легенда, яка близька до справжніх історичних подій. Під час Хотинської війни у 1621 році передовий загін козаків, прямуючи до Хотина, шукав переправу через Дністер i натрапив на турків, що їх переслідували. У сутичці з ворогами загинули всі, крім козака Самуся.
Брідок

Брідок

Cело БРІДОК (0,5 тис. мешканців) знаходиться у декількох кілометрах на північ від вже відомого нам села Вікно на березі Дністра. Засноване воно у 1651 році козаком Якимом Сулимою, якій належав до війська Богдана Хмельницького. Козаки, втікаючи від ворогів, вбрід перейшли річку Дністер і на правому березі заснували поселення, яке і отримало відповідну назву.
Погорілівка

Погорілівка

ПОГОРІЛІВКА (1,6 тис. мешканців). з найцікавіших сіл Заставнівщини. Село засновано у 1452 році вихідцями з старих поселень Мартинівка, Фуштейка та Калинівка, спалених турками. Село приваблює своєю історією, заповідними урочищами, декількома печерами та іншими природними об’єктами.
 
Панорама клікабельна!
Вікно

Вікно

Назва села ВІКНО (стара назва «Окна», Заставнівський р-н, 1,5 тис. мешканців), походить від слова «вікниця», яким називають плеса води серед заростів осоки, що не замерзають узимку. В історичних джерелах Вікно вперше згадується в 1591 році під назвою Мартинівка.
Товтри

Товтри

Село ТОВТРИ (1,9 тис. мешканців) розташоване в декількох кілометрах на північ від райцентру Заставна. Вперше згадуються у 1551 році у торговельному документі, як вже розвинене буковинське поселення. У 1868 році у селі закладено фундамент культурно-освітнього товариства «Руська бесіда», метою якого була просвіта українського народу на Буковині та допомога бідним учням народних шкіл.
Веренчанка

Веренчанка

ВЕРЕНЧАНКА (3,8 тис. мешканців) – найбільше за чисельністю населення село Заставнівщини. Перша згадка про нього датується 1589 роком. Через село проходить збудована за часів австро-угорського панування залізниця Тернопіль – Чернівці. Веренчанка – вузлова станція: від основної гілки відходить додаткова гілка місцевого значення на Заставну та Вікна Буковини, про яку вже згадувалося у розповіді про Вікно.
Василів

Василів

ВАСИЛІВ (Заставнівський район) вперше згадується у 1230 році давньоруським літописцем під час описання переслідування Данилом Галицьким мадяр, що бігли до Пруту: «От туду же поиде Король ко Василеву и переиде Днестр и поиде ко Пруту».
Кулівці

Кулівці

Щоб попасти у Кулівці, треба з Репужинців прямувати ґрунтовою дорогою уздовж Дністра. Для огляду місцевої визначної пам’ятки – чоловічого монастиря, в центрі Кулівців треба провенути ліворуч у бік Дністра.
Репужинці

Репужинці

Репужинці знаходяться на правому березі Дністра в декількох кілометрах на схід від Хрещатика. Засновані у 1353 році паном Аскольдом Репужинецьким. Пізніше, у татарських нападів село занепало і знову відродилося у 1772 році.
Звенячин

Звенячин

ЗВЕНЯЧИН (стара назва – Звиняче, 1,1 тис. мешканців) розташований на березі Дністра. Поруч – скельний Хрещатинський монастир, на протилежному березі – Заліщики. Головна дорога проходить через село по дну глибокого яру. Щоб оцінити всю красу місця варто піднятися від дороги на будь який уклін яру. Звідси у північному напрямку відкривається панорама села із церквою Різдва Богородиці – архітектурної пам’ятки національного значення, а далі за Дністром видніється тернопільський берег і місто Заліщики.
Хрещатик

Хрещатик

Свято-Іоанно-Богословський Хрещатинський монастир починає cвій відлік з ХVII століття, коли ченці Манявського («Великого») скиту-монастирю, що на Галичині, рятувалися від переслідування православ’я унією у відносно безпечні задністрянські землі Буковини.